4000 тижнів Буркемана: чому ефективність краде життя

Щоб встигати більше, я обрав цю книгу за високим рейтингом на сайті goodreads, розраховуючи на практичні поради. Я сподівався знайти їх у першій частині, потім у другій, але там, загалом, лише роздуми. Так ще є додаток на 10 порад, але вони теж не створюють системи. Тобто це не посібник, як я гадав.

Що він нам каже

Виступ (18 хв) на конференції TEDx Talk:

Сучасний культ зайнятості перетворив постійну перевантаженість на символ успіху, але це суперечить історичній логіці. Колись багатство давало свободу від праці, дозволяючи займатися мистецтвом, філософією чи просто відпочивати. Сьогодні ж ми визнаємо свою цінність через взяту на себе кількість справ, навіть якщо вони не пов’язані з тим, що справді має значення для нас.

Ця ілюзія важливості роботи призводить до того, що ми відкладаємо наше життя «на потім», намагаючись впоратися з нескінченними завданнями, які лише віддаляють нас від нього (від творчості, близьких людей, особистого зростання тощо).

Технології, створені для економії часу, стали пасткою через парадокс Джевонса: ефективність лише збільшує навантаження. Ми очікуємо, що інструменти звільнять нас, але натомість потрапляємо в цикл примноження роботи, стресу та нетерпіння. Робота у світі ніколи не закінчиться, скільки б ви її не робили — вона нескінченна.

Наприклад, швидка відповідь на електронні листи призводить до пришвидшення листування, а розширення доріг — до більшої кількості автівок та заторів.

Головна ідея виступу — це заклик до примирення з обмеженістю. Замість марних спроб «збалансувати» все (work-life balance), варто інтегрувати тільки важливе в теперішність, а інше усвідомлено відкинути. Кожен вибір — це пряме «ні» мільйонам інших варіантів. Саме ця реальність лякає нас, тому ми втікаємо в ілюзію тайм-менеджменту та пустих занять.

Наприклад, ви навчитеся складати юридичні договори, але не напишете роман. Це не провал, а свідомий вибір, тому що час і енергія обмежені.

Одразу зауважу: далі роздуми, і це не зовсім переказ книги, а скоріше імпровізація поверх. Тому, кому важливе чисте джерело, раджу прочитати окремо.

Позиція автора: Проти ілюзії контролю часу, за прийняття його обмеженості; Проти збільшення справ, за фокусування та вибірковість; Проти працьовитості, за свідомий відпочинок; Проти боротьби героя-одинака, за спільність; Проти поспіху, за уповільнення; Проти відкладання життя на потім, за насолоду теперішнім; Проти страху перед смертністю, за прийняття визначеності кінцівки.

Зміст

• Роздум 1: Тайм-менеджмент модернізму
• Роздум 2: Переосмислення часу
• Роздум 3: Обмеженість
• Роздум 4: Не напружуватися
• Роздум 5: Швидко!
• Життя поза списками (список)
• Критика
• Копати звідси та до обіду
• Для мене (Особисті висновки)

Роздум 1: Тайм-менеджмент модернізму

Gemini: Надзвичайно масивні зорі живуть дуже недовго — від кількох мільйонів до десятків мільйонів років.

Довго ми живемо чи ні — це все відносно. Позиція Буркемана зміщена в бік того, що кожен з нас живе дійсно мало.

4000 тижнів

Це не гарантовані тижні, а їх стеля (абсолютний рекорд: Жанна Кальман 122 роки, 6389 тижнів), померти можна в будь який день. Гарантована нам тільки смерть — те, що точно настане.

До речі є гарний курс з філософії смерті, запис з Yale-ю на ютубі.

Можете подивитися за датою народження скільки у вас є таких кубиків-тижднів на сайті https://www.yourlifeinsquares.com/

Проблема обмеженості часу життя значно посилюється тим, як наша (ну США=) сучасна культура трактує час і його “правильну” організацію.

Базові тези:

• свій та чужий час можна контролювати (планування)
• існує “правильний” та перевірений спосіб використовувати час (тайм-менеджмент)
• можна навчитися за той самий час зробити більше та отримати більше результатів (продуктивність)
• бажане досягається достатньою кількістю зусиль по закриттю завдань зі списку (трудовитрати)
• не можна тупити: якщо ми не зайняті, то ми “втрачаємо час” та самі нічого не варті — нічого не досягнемо в житті (працьовитість)
• те що ми робимо зараз ми робимо заради нашого майбутнього, так як час рухається уперед (передбачуваність)
• колись ми достатньо зробимо, зможемо “завершити” всі справи та мати повністю спокійне щасливе життя (точка задоволення, щастя)

Почнімо розбирати. 🎉🎉🎉

Заради та “Коли-я-нарешті”

Такий модерний тайм-менеджмент схожий на секуляризацію ідеї Рая: дуже доброго місця в яке ми колись потім у майбутньому потрапимо, ЯКЩО зараз будемо вести себе правильно заради того.

Щоб присвячувати майже весь свій час життя день за днем якійсь компанії, потрібно мати внутрішнє відчуття, ніби мій час безмежний, ніби попереду вічність й в ній мене чекає щось класне потім, а зараз треба перечекати.

Не стверджує прямо, що християнство “винайшло” працьовитість, але наводить історичний контекст, в якому цей культ отримав поширення. Промислова революція з середини 18ст кардинально змінила уклад життя. Люди їхали у міста та ставали найманими робітниками, які продавали свою працю (а точніше, свій час так як був графік). Фабрична система вимагала чіткого розкладу: з’явилися розділення “робочий час” і “позаробочий час”.

Час відокремили від людини та “повісили на стіну”.

За останні років 70 ще активно просувається ідея кар’єрного зростання. Тепер це виправдовує постійне відкладання задоволення ‘на потім’: сьогоднішні зусилля, орієнтація на завдання, понаднормова робота, стрес і жертви це шлях до майбутнього ‘корпоративного раю’ — високої посади, визнання колегами та фінансового достатку.

А українські мами кажуть: “Відпочинеш на тому світі”

Напротивагу, у дохристиянському світі праця часто вважалася прокляттям або необхідністю для нижчих класів. Ресурси-влада передавалися у спадок вищими класами, а їхня поява у деяких людей була вдалим збігом обставин і знайомств з потрібними людьми, а не результатом праці. Більшість людей працювали, бо їх до цього примушували.

⚔️ Автор звісно ідеалізує життя до індустріалізації, не повністю враховуючи труднощі та обмеження, тому я не буду описувати його кейс життя “без управління часом”.

Примус вищих класів змінився на психологічний ідеологічний тиск, пов’язаний з необхідністю постійно “продавати свій час” і доводити свою цінність, самоповагу та сенс життя через професійні досягнення та розмір окладу. Деякі люди зараз не мають жодної іншої ідентичності, окрім професійної.

Наслідком цього всього є мантра ТМ ( тайм-менеджменту):

якщо мені (чи компанії) вдасться налагодити правильну систему управління часом, ми все зробимо і наше життя нарешті стане простим, правильним і таким, яким ми хочемо

Минулий рік додався оптімізм-хайп, що якщо ще додамо ШІ якийсь Copilot чи Dart, то він нам зможемо зробити кращі графіки розподілу часу тощо.

Проблема в тому, що все це не працює, і за дослідженнями використання тайм-менеджменту майже не пов’язане з продуктивністю (moderate effect, джерело)

…тому що його техніки зосереджуються на особистій відповідальності, ігноруючи системні бар’єри та обмеження реальності.

Це схоже на те, як багато книг із самодопомоги звалюють усі проблеми світу на людину і кажуть, що їй потрібно змінитися та правильно думати (докладніше писав тут).

Роздум 2: Переосмислення часу

ТМ створює хибне уявлення, що можна “встигнути все” і більше.

Намагаючись зробити більше, ми лише множимо кількість справ (Efficiency trap). На того, хто більш продуктивний, навалюють ще більше роботи, яка ніколи не закінчується. Тобто ще більше та ще більше та ще більше покращення “управління часом” не є рішенням, а погіршенням ситуації.

Перетворюють кожен момент на засіб досягнення майбутньої мети та збіднюють тут-і-зараз. Мова гіперпродуктивності (“оптимізація”, “максимізація”) створює наратив вічного дефіциту.

💥“Оптимізація” часу призводить до вигорання, а не до задоволення. Зменшує емпатію та послаблює екологічну свідомість. Особиста продуктивність та ефективність — це пастка, а не рішення. Приходить постійний стан “не вистачає часу” (busyness).

ПРОБЛЕМА (Existential overwhelm): Сучасні методи керування часом посилюють відчуття “я ніколи не роблю достатньо” зайнятості та тривоги, безглуздості та пустки.

Такий опис часу як окремого, вимірюваного ресурсу (як гроші) — це відносно нове явище, що з’явилося через промислову революцію. Та таке сприйняття часу як нескінченної прямої минуле-майбутне, що “протікає” повз нас ззовні— звісно не єдиний можливий спосіб.

Буркеман пропонує такий: перенести фокус з боротьби за використання хвилин часу

на

розуміння того, що час це ми — це наша свідомість у дії, наше переживання моментів. Час це ті самі обмежені 4000 тижнів життя, що в середині нас.

Так час — це не ресурс, який можна контролювати, а простір, у якому ми живемо

Час — це не валюта, яку можна накопичити чи обмінювати. Ми можемо тільки навчитися “жити в часі”, бо це суб’єктивний досвід: сприйняття залежить від нашої свідомості, наших емоцій, контексту та дій.

Ми самі і є обмежена кількість часу, а не просто ми маємо час. Це невідновлюваний ресурс, і кожна година нашого життя веде нас до неминучого фіналу. (Це цікава з філософської точки зору ідея, але важка для практичного застосування)

Сподобалися його ланцюжки зі 100-річними людьми у минуле, тоді до Ісуса у нас всього 21 особа. До промислової революції двоє!

Книга, яка викликала масове захоплення методиками ТМ це “Getting Things Done” Девіда Аллена й вийшла вона у 2001 році, тобто була написана саме як підсумок всього, що відбувалося у 80-х та 90-х роках.

Книга “4000 тижнів” підіймає ті ж самі проблеми, але дає зовсім інші рішення.

[Вставка про час та мову]

Адам Кановер (той який “Адам руйнує все”) на своєму YouTube-каналі нещодавно випустив відео, де він розглядає одне цікаве лінгвістичне спостереження: мова відіграє ключову роль у суспільному сприйнятті часу.

Раніше десятиліття (декади) мали чіткі культурні асоціації та назви, але з 2000-х років (у США, англ мові) ця традиція зникла, бо не було гарного терміну. Люди у 90-ті говорили, що вони у 90-тих й знали як це. А якщо зараз говорити “20-ті” то будуть асоціюватися скоріше з 1920–1930 роками, ніж з сьогоденням. Ми тепер не групуємо події за зовнішнім маркерами календаря. Відбувся перехід до поколіннєвих ярликів (“міленіали”).

Якщо так подумати, то й книга Буркемана стала можливою саме завдяки такій більше персоналізованій, ніж уніфікованій тенденції опису часу в прив’язці до років життя, яку він як письменник зміг вхопити та розширити.

Адам вважає це шкідливою тенденцією, адже призвело до відчуття розмитості часу та втрати спільних культурних орієнтирів: розділяє людей, підкреслює відмінності між віковими групами, а не спільний досвід.

Також у нього є відео розбору міфу про те, що важка праця гарантує успіх.

Синхронний час

Традиційно ТМ схильний вважати час “персональним ресурсом”, проте, такий підхід ігнорує важливий аспект часу, а саме його здатність об’єднувати нас з іншими людьми.

Буркеман присвячує окремий розділ (The Loneliness of the Digital Nomad), щоб показати, як сучасні цифрові кочівники-фрілансери, здобувши бажану ціль — свободу працювати за вільним графіком з ноутбуком із найкрасивіших і найприємніших місць планети, водночас відчувають порожнечу та самотність через десинхронізацію графіків та руйнування соціальних зв’язків.

Згадує, що історія радянського експерименту з новим календарем (1918–1930, “непрерывка”), де вихідні дні у різних людей не збігалися, слугує гарним прикладом того, як десинхронізація часу може зруйнувати соціальні зв’язки та відчуття спільноти. Хоча, звісно, диктатурі це й потрібно.

Цінність часу зростає, коли ми синхронізуємо його з іншими: спільно прожитий час де ми разом відпочиваємо чи працюємо за відчуттям має більшу сукупну цінність. Такий час, коли ми відчуваємо зв’язок, робить життя більш насиченим, змістовним та радісним.

Гарні приклади синхронного часу, це шведські літні відпустки, коли майже вся країна відпочиває одночасно, або традиція “фіка” — спільних кавових перерв, підкреслюють позитивний вплив синхронізації на соціальне життя та особистий добробут.

Та в США за дослідженнями багато працівників роками не беруть відпустку з бажання більше зробити та заробити.

Автор про це не згадує, але я знайшов, що й цифрові кочівники навчилися створювати спільноти для координації, наприклад, WiFi Tribe.

Крім того, саме спільний час дозволив нам зараз жити в таких містах, в яких ми живемо, і користуватися тими технологіями, якими ми користуємося. Ніхто не міг би створити такого окремо сам.

Роздум 3: Обмеженість

Люди у ТМ постійно відчувають напругу, намагаючись втримати під контролем те, що за своєю суттю не піддається контролю. Прагнення до впевненості штовхає до створення детальних планів, тасків, розкладів, систем організації, метрик, бюджетів, описів. Тобто ми трактуємо майбутнє як минуле — чітко та визначено.

У самій природі реальності закладена непередбачуваність та хаос. Спроби повністю упорядкувати світ, передбачити майбутнє та контролювати події приречені на невдачу раз за разом.

Не потрібно чекати апокаліпсису, він уже тут.

Ми ніби в тому парадоксі Зенона, де Ахіллес ніколи не наздожене черепаху: мусимо постійно щось робити, щоб привести до ладу те все, що відбувається й ніколи це не доробимо, бо світ на пів кроки попереду завжди.

У світі немає справедливості та гарантій — це створюється та підтримується локальними спільнотами. Якщо подивитися, що там в найкращих за рейтингами країнах, то це і є боротьба за передбачуваність навколишнього середовища, в тому числі соціального та політичного.

Ми не можемо розглядати особисті зусилля та роботу окремо, відриваючи їх від контексту та великих складних систем з мільярдами агентів, які ці зусилля викривляють, гасять або підтримують.

Успішний успіх

Дональд Трамп: “Щоденна праця — запорука вашого успіху!”

Ілюзія “успіху, досягнутого виключно власною працею”, особливо іронічна серед тих, хто вже перебуває на вершині соціальної ієрархії (як то наших депутатів та олігархів). Їхній шлях до влади був значною мірою зумовлений вже наявними ресурсами, родинними зв’язками, випадковістю опинитися “в потрібний час у потрібному місці”, або іншими такими перевагами.

📺 По темі відео на Veritasium “Is Success Luck or Hard Work?”: люди часто перебільшують свою роль у спільній роботі та досягненнях, применшуючи внесок інших та значення зовнішніх обставин і везіння.

Це як аборигени, що викликали дощ біля ідола — якщо досить довго стрибати, то дощ піде, але чи є в цьому їхня заслуга?

Вже стать, родина та країна народження — це фактор переваги

А потім вони наполегливо транслюють наратив про свій “тяжкий труд” та виняткові особисті якості як причину їхнього успіху. Книжки про це пишуть. Деякі з цих людей, здається, щиро вірять у власну міфологію “самостворення”, забуваючи про обставини та привілеї, які насправді сприяли їхньому підйому.

Ігнорування важливості факторів контексту та удачі може призвести до хибного переконання, що невдачі та бідність інших людей — це лише наслідок їхніх власних недоліків, непрацьовитості або недостатніх зусиль. Скільки чорношкірих жінок з Африки є у списку найбагатших людей планети — чому вони всі такі ледачі?

Вплив на світ

Постійна працьовитість, тренінги з ТМ і все навколо цього покликані приховувати простий факт, що у більшості майже немає влади і впливу.

Наш особистий контроль над обставинами та майбутнім досить обмежений, і ми з цим нічого не зробити не зможемо. Ключовий принцип стоїцизму — розрізнення між тим, що ми можемо контролювати, і тим, що не можемо.

ТМ як втеча. Щоб не переживати своє почуття мізерності та безпорадності, ми заповнюємо листи завдань, радіємо, що встигли зробити не 5, а 15 справ та мріємо про моменти, коли всього досягнемо.

Якщо порахувати імовірність до загальної кількості тих людей за весь час буття людства, які дійсно щось зробили на зразок Тесли, ДаВінчі чи Ейнштейна, то переважнапереважнапереважнапереважна більшість нічого не зроблять і не досягнуть. (До речі, з іншого боку, це означає, що хтось із нас все ж таки зможе зробити щось велике, адже шанс не дорівнює нулю)

Буркеман критикує нав’язливу сучасну культуру “треба залишити слід у Всесвіті”, бо навіть найвеличніші досягнення забудуться у масштабі хоча б 5000 років. Сучасна я-я-я культура, стартап-гасла “змінити світ”, кінематограф Голлівуду підсилюють відчуття, що ми “герої” і наші дії щось значать. Чи якщо ми помремо, то світ щось втратить.

Ми помремо, а світ продовжить бігти.

Визначеність кінця

Праці Гайдеггера важкі для розуміння, і Беркмен визнає це. Він робить простий висновок, що варто пам’ятати про власну смертність.

Усвідомлення скінченності людського існування, або фінітності, на думку Гайдеггера (“Буття і час”), є ключем до справжнього життя. Це не повинно пригнічувати, а навпаки, допомагати цінувати кожен момент.

Філософ розрізняє два способи буття: “справжнє” та “несправжнє”. Несправжнє буття характеризується зануренням у буденність і відчуженням від власної сутності, коли людина уникає думок про свою смертність і живе за шаблонами, нав’язаними суспільством.

Тільки усвідомлюючи власну смертність, випадковість майбутнього та обмеженість часо-зусиль, ми можемо по-справжньому цінувати життя, зусилля та робити змістовний вибір.

Якщо перестати вірити що нам дано майбутнє, що коли-небудь зможемо “розібратися зі всім” та “дістатися туди”, то це звільнить нас.

Роздум 4: Не напружуватися

Прокрастинація є неминучою: оскільки час обмежений, ми завжди будемо відкладати майже все. Пропонує розрізняти корисну та шкідливу прокрастинацію.

(до речі, йому б не завадило більше почитати на цю тему, адже прокрастинація — це конкретний термін з психології, а не те, що можна використовувати як заманеться. дуже він тут все спрощує)

Шкідлива прокрастинація виникає через перфекціонізм не зробити добре. Ми відкладаємо важливі справи, тому що боїмося зіткнутися з обмеженнями (своїми навичками, ресурсами, контролем над результатом).

Відчуття безсенсовності життя часто виникає як відповідь на віру в те, що наші дії повинні на щось у світі впливати — це змушує нас прагнути до «видатних досягнень». Опиняємося в полоні нереалістичних очікувань, що призводить до постійної незадоволеності і ми починаємо сумніватися в цінності свого існування.

Приходить нездатність просто бути та відпочивати: дискомфорт від непродуктивності, думки що це загроза досягненням та найкращому майбутньому. Автор згадує ідею з книги Волтера Керра “Занепад задоволення” (1962, goodreads), що людина тепер змушена читати заради вигоди, розважатися для налагодження зв’язків, відпочивати для продуктивної роботи.

Інтернет приваблює як засіб відволіктися, створюючи ілюзію безмежності та що там все є (про це я розбирав виступ Бо Бернома тут), а ми можемо бути ким завгодно.

Якщо згадаємо книгу “Потік” Чіксентмігаї, то він там окремо наголошвува, що пасивний відпочинок (в дослідженнях це був перегляд телевізора, зараз інтернету) нічого людям не дає, окрім забуття. На противагу цьому ставив активний відпочинок — заняття, які дозволяють людині увійти в стан потоку (наприклад, серфінг, малювання або танці) й саме вони дають нам відчуття повноти життя.

ТіктокФейсбукІнстаграмЩотамще

Відволікання виникає як спосіб уникнути неприємних відчуттів у даний момент як то дискомфорт від усвідомлення своїх недоліків та безсилля.

Використовує приклад з реальною подією, що сталася у квітні 2016 року: на інтернет-трансляції (тоді це був BuzzFeed) двоє журналістів намагалися з’ясувати, скільки гумок потрібно надіти на кавун, щоб він вибухнув. Подія відбувалася в прямому ефірі, і за цим процесом, що тривав 44 хвилини, спостерігали близько трьох мільйонів людей онлайн. Стрімери методично натягували гумку за гумкою на кавун, поки на 686-ій той не тріснув.

За автором “Проблема кавуна” ілюструє, як у цифрову епоху мільйони людей можуть витрачати години на безглузді заняття, які їм самим не потрібні, не важливі та нічого не дають.

Люди відволікалися й до появи інтернету, і проблема звісно криється в наших внутрішніх установках та нездатності впоратися з дискомфортом. Але TikTok зробив можливість відволікатися дуже легкою.

Сучасна “економіка уваги” (surveillance capitalism) де всі цифрові гіганти підіймають залучення людей відволікає від наших важливих справ та викривляє світосприйняття, перетворюючи смартфон на “машину для марнування життя”.

Gemini: Постійні сповіщення на телефоні фрагментують нашу увагу, змушуючи мозок постійно перемикатися між різними завданнями. Це призводить до зниження продуктивності, погіршення концентрації та збільшення рівня стресу. Кожне сповіщення активує викид дофаміну, викликаючи короткочасне задоволення, але в довгостроковій перспективі це виснажує систему винагороди мозку і може призвести до залежності від телефону та зниження здатності отримувати задоволення від інших, більш значущих видів діяльності.

Крім того, популярні цифрові платформи з їх алгоритмами, здатні непомітно змінювати уявлення про те, що є “важливим”. Тобто вони не просто роблять час життя пустим, вони ще не дають звернути увагу на те, що важливо саме нам, і думати самостійно.

Розвивають внутрішню неспроможність зосереджуватися на цінностях та керувати увагою.

Про це детально книга “Мистецтво зосереджуватися. Як у нас украли увагу” від Йоган Гарі, теж сама “Лабораторія” — сучасні технології, зокрема, гаджети з месенджерами та соцмережами вбивають нашу увагу, заробляючи на цьому величезні гроші.

Сучасні технології створені для того, щоб захоплювати й утримувати нашу увагу, часто на шкоду нашим власним справжнім інтересам.

Найнайнайважливіше

В реальності ми за наше життя не зможемо досягти більшості з того, що ми хочемо. Навіть якщо відфільтруємо власні бажання від маркетингово нав’язаних.

Корисна прокрастинація — це свідомий вибір спокою, чим знехтувати заради головного, тобто усвідомлене обмеження кількості поточних справ і відмова від інших теж важливих проектів.

Можемо знаходити “радість втрачених можливостей” у кожному рішенні: не намагання досягти та встигнути. Зосередження на невеликій кількості проектів (не більше трьох) допомагає зробити вибір більш усвідомленим та просуватися вперед без напруження.

Будь-яке рішення на користь чогось одного означає відмову від безлічі інших можливостей. Тому є сенс підходити до своїх рішень з повною відповідальністю.

Ще пам’ятати про “The Jam Experiment” коли надмірна кількість варіантів джему на стенді може паралізувати споживача та знижувати продажі. Краще обирати з 4 варіантів, а не з 44. В кінці ми все одно з’їмо джем, чи треба так напружено заморочуватися у нюансах який саме.

Вчимося дозвіллю

Сучасна культура (ну США=) не надто поважає неробство (та і тут радянські прапори “Ударник комуністичної праці” висіли поруч із дошками ганьби для “лінивців”), а цінує лише цілеспрямовану діяльність. Відпочинок знецінюється.

Прагнення використовувати дозвілля для підвищення ефективності перетворює його на ще одну форму роботи та завдання в системі ТМ. Відпочинок у цій системі лише етап перед новим забігом.

Щоб повернути дозвілля є різні підходи, зокрема звільнення себе від провини та усвідомлене проведення цінності часу “без користі”.

Наводить приклад шабату, історично сформованого дня на тиждень, коли в Ізраїлі майже нічого не працює. Коли хтось сторонній потрапляє туди цього дня, то зазвичай відчуває культурний шок “як так можна”.

Ателічна діяльність визначається як діяльність, цінність якої полягає в самому процесі, а не в досягнутому результаті. Гарний відпочинок вимагає зусилля волі, звички та підтримки оточення.

Особливість ателічної діяльності полягає в тому, що вона повертає цінність теперішньому. Це важливість моменту самого по собі. Обираємо заняття, які не мають чіткої практичної мети, але цікаві нам та приносять задоволення.

В першу чергу це хобі: щось, що робимо тому що нам це цікаво й без прагнення до майстерності чи продуктивності у ній. Наприклад, каліграфія, скелелазіння, вивчення мов, створення коміксів, танці, гра на гітарі, домашня консервація, флористика, астрономія.

Іншими прикладами такої діяльності можуть бути прогулянки на свіжому повітрі, спілкування з друзями, прослуховування музики, концерти та походи.

П’ятиденний робочий тиждень є культурною нормою, результатом активності профспілок щодо скорочення шестиденного робочого тижня. Чотириденний робочий тиждень (a 4-day workweek) вже реальність для деяких компаній. Але чому зупинятися? Подальше скорочення робочого часу — логічний крок до більш збалансованого та щасливого суспільства, де люди мають більше часу для себе, сім’ї, хобі та саморозвитку.

Замість того, щоб прагнути до якоїсь місії та чогось грандіозного у майбутньому, ми можемо зосередитися вже на речах, які приносять нам радість та задоволення, на відносинах з близькими людьми, на красі навколишнього світу, і просто на самому факті існування.

Роздум 5: Швидко!

Ми дратуємося, коли реальність не відповідає нашим очікуванням щодо швидкості. Приклад водіїв у заторі, які починають сигналити — всі стають тільки ще більш напруженими, а трафік навіть сповільнюється більше.

У світі, одержимому швидкістю, здатність не поспішати дає перевагу.

Багато тих, хто перевантажує себе роботою, стають залежними від поспіху і вже не можуть працювати розмірено, спокійно і без перевантаження — він порівнює це з алкоголізмом і наголошує на важливості реабілітації.

(Його порівняння “залежності від швидкості” з алкоголізмом не зовсім коректне так як у залежностей різні механізми та наслідки, і зведення всього лише до прагнення уникнути дискомфорту є значним спрощенням)

Наводить “Закон Хофштадтера”: все займає більше часу, ніж очікувалося, і спроби прискорити процес лише погіршують ситуацію. Краще просто прийняти, що речі займають стільки часу, скільки вони займають. Ми з цим нічого не поробимо.

Здатність сповільнюватися і дозволяти речам йти своєю чергою відкриває шлях до більш насиченого та осмисленого життя.

Активне терпіння, на відміну від пасивного очікування, вимагає свідомого зусилля: прийняття обмеженості та постійних проблем як невід’ємної частини життя (“смак до проблем”).

Притча, розказана Буддою: Чоловік перетинав поле, де жив тигр. Він тікав щодуху. Тигр за ним. Добігши до обриву, він почав дертися по схилу, вчепившись за корінь дикої лози, і повис на ній. Тигр гарчав на нього зверху. Дрижачи, чоловік дивився вниз, де трохи нижче інший тигр чекав, щоб його з’їсти. Тільки лоза утримувала його. Дві мишки, одна біла, інша чорна, потроху почали гризти лозу. Чоловік побачив біля себе запашну суницю. Вчепившись однією рукою за лозу, іншою він почав зривати суницю. Яка ж вона була солодка!

Що тут у нас

Розв’язання проблеми відволікань полягає не в боротьбі з ними, а в прийнятті дискомфорту від хибних уявлень про час, світ, наші можливості та перенаправленні уваги на те, що відбувається.

Ми не зобов’язані бути «видатними», продуктивними чи щось «здобути», щоб просто жити

А досягнення та здобуття у могилу не візьмеш.

Поступово можна навчитися відстежувати (distraction) бажання втекти від невизначеної та неконтрольованої реальності та її обмежень.

Наводить досвід медитації інструктора Янга де прийняття неприємних відчуттів і концентрація на них зменшують страждання, а свобода — це не контроль над часом, а глибоке сприйняття його течії.

У книзі згадується дзен-притча про майстра, який готував чай, повністю віддавшись цьому процесу. Коли його запитали: «Навіщо так ретельно робити те, що триватиме лише кілька хвилин?», він відповів: «Саме тому й варто».

Deepseek: У дзен-традиції мова часто навмисно конкретна: «Пий чай», «Дихай», «Іди». Дослідження в психолінгвістиці показують: коли люди фокусуються на гіпотетичному майбутньому або ідеалізованому минулому, їхня мова стає менш конкретною. Замість дієслів дії («йти», «створювати», «спілкуватися») з’являються абстрактні поняття («реалізація», «потенціал», «ідеал»), що віддаляє мовлення від реальних процесів. Переважання у мові та мисленні абстрактних термінів знижує емоційну залученість і відчуття присутності.

Так ми розвиваємо систематичну внутрішню здатність керувати своєю увагою та використовувати обмежений час та сили на те, що цінне для нас зараз.

До речі, деякі системи особистісного розвитку прямо і говорять, що наша увага — це єдине, чим ми можемо керувати у своєму житті. Але саме наша увага збирає нашу реальність. Увага це не просто ресурс психіки, це основа життєвого досвіду й того як ми бачимо світ.

Парадоксально, але спроби силоміць “жити моментом” і інша крайність — табір гуру “треба прикладати зусилля щоб бути тут й зараз” так само контрпродуктивні. Буркеман наголошує, що ми ніколи не можемо не бути “тут і зараз”. Демонструє, що життя розгортається в теперішньому моменті завжди, і ми можемо цінувати його та обмеженість, усвідомлюючи, що ми завжди “тут і зараз”.

“Ми не лаємо стілець за те, що він не кип’ятить воду.”

Нам не треба нічого роботи щоб бути собою. Не треба кожен день платити “борг продуктивності” та щось досягати, щоб відчувати себе доброю людиною. Навпаки, так ми віддаляємося від себе.

Надати час

Багато важливих та цікавих речей (мистецтво, стосунки, майстерність) вимагають тривалого занурення.

Розповідає як виконував вправу професорки історії мистецтва в Гарварді Дженніфер Робертс, яка полягає в тому, щоб протягом трьох годин безперервно просто дивитися на один твір мистецтва, не відволікаючись і не намагаючись одразу його зрозуміти.

Спочатку виникає нудьга, але якщо її подолати, увага почне фокусуватися на найдрібніших деталях: кольорах, формах, текстурі, грі світла й тіні. Це призводить до глибшого сприйняття картини, а також тренує здатність до концентрації та усвідомленого спостереження.

Щоб досягти чогось дійсно нового, потрібно пройти через перші думки і спостереження, а вони шаблонові та поверхневі. Треба продовжувати…

Деякі експерименти штучного уповільнення процесу навчання (книга “Засіло в голові. Наука успішного навчання” Пітер Браун, Генрі Редігер, Марк МакДеніел), наприклад, через введення навмисних орфографічних помилок підтверджують той факт, що для навчання важлива не швидкість, скільки глибина опрацювання матеріалу яка досягається через уповільненя. І навпаки, найгірші довгострокові результати показували студенти, які намагалися вивчити матеріал наскоком “зазубрювати” за один раз, без перерв.

Кожен день

У книзі Кела Ньюпорта “Зосереджена праця” (“Deep Work”) наголошується, що досягнення результатів не вимагає виснажливої багаточасової роботи. Навпаки, багато людей, які досягли висот у своїй сфері, практикували глибоку, зосереджену роботу протягом обмеженого часу — часто не більше 3–4 годин на день.

Цей час вони присвячували інтенсивній розумовій діяльності, повністю занурюючись у завдання та уникаючи будь-яких відволікань. Ключовим є не кількість годин, а якість та здатність підтримувати стан “потоку”. А для цього також треба й добре відпочивати.

Можливо, єдина практична порада, яку я зустрів в середині книги Буркмана то “радикальній інкременталізм” — прагнення до великих змін, але досягнення їх через послідовність малих, інкрементальних кроків того, що ми можемо зробити сьогодні.

Буркман переклав принцип з управління фінансами “Плати собі першому” (“Pay yourself first”) на час — тут це означає, що ми обираємо спочатку виділяти увагу на найважливіші для нас справи та заняття що роблять наше життя наповненим, а потім вже займатися всім іншим як то робота, прибирання.

До речі, у книзі “Атомні звички” Джеймс Клір говорить щось схоже. Замість зосередження на досягненні конкретних цілей, більш ефективним є створення систем повсякдення, що сприяють формуванню поведінки у вигляді звичок.

Він пояснює, що одноразове досягнення цілі зазвичай навіть шкодить мотивації, бо після досягнення життя не закінчується. Натомість, створення системи, яка дозволяє щодня робити невеликі, але послідовні кроки (атомні звички), приводить до значних накопичувальних ефектів у довгостроковій перспективі.

Життя поза списками (список)

Найважливіші речі — любов, творчість, хобі, прогулянки, спокій — не вміщаються в рамки ТМ.

Постійне прагнення до майбутньої досконалості перетворює теперішнє на чернетку, позбавляючи його цінності

Автор зосереджується на проблемах людей із середнім рівнем достатку: офісних працівниках та фрілансерах. Його аналіз може бути менш застосовним до тих, чия робота пов’язана з фізичною працею, ненормованим графіком або боротьбою за виживання. В деяких країнах не кожен може собі дозволити ігнорувати економічні вимоги, навіть якщо вони призводять до перевантаження, стресу, поганої якості життя.

Але якщо ви ті обрані, то ось:

• Точка відсутності проблем (у майбутньому) — це ілюзія. Потреб немає тільки у трупів. Апокаліпсис вже тут. 😈
• Відведений нам час життя має межу і властивість раптово закінчуватися.
• У нас дуже обмежений контроль та більшість наших дій не впливають на світ.
• Отже не обов’язково здійснювати подвиги і вимагати від себе бути героєм, щоб жити осмислене та наповнено.
• Обмеженість надає цінність вибору. Усього важливого навіть для себе ми все одно не зробимо, ми помремо.
• Але не відкладати обране, а робити його першим відразу та щодня. Достатньо декількох годин.
• Одна справа за раз. Без мультітаскінгу. Встановити ліміт на кількість завдань на день, наприклад, не більше трьох.
• Вимкнути колір на телефоні, сповіщення, видалити аппи соц мереж та вийти з акаунтів на комп’ютері. Обходити бюрократію.
• Мати “закритий” список справ з максимумом, наприклад 7 — поки щось з пунктів не дороблено але остаточно не відкинуте, не можна додати нічого нового.
• Планування можна сприймати як вираження бажання та наміру, а не як спосіб контролювати розвиток подій. Буде все рівно по іншому та займе більше часу.
• Терпіння — це активна сила, що дозволяє жити в цьому світі та заглиблюватися у час.
• Звужувати Звужувати Звужувати. Вирішувати, у чому важливому мені я буду неуспішний і взагалі цього не робити (стратегічне відставання).
• Цінуємо те невелике, що вже робимо. Наше життя вже має значення безумовно.
• Цінувати теперішнє і те, що вже є важливим для мене, можна вести список того, що є, а не список справ.
• Вчитися нічного не робити. Активно підтримувати відпочинок і захищайте його від посягань роботи, інтернет платформ та систем підкорення.
• Що нас відволікає — не причина відволікання. Причина в нашому відношенні до обмеженості.
• Достатньо практикуватися в медитації спостереження. Новизна є в кожному моменті, давати їй час. Повільні заняття.
• Корисна прокрастинація. Находити способи розділяти час з іншими людьми. Планувати спільні враження та пригоди. Цікавитися повільно іншими.
• Корисна прокрастинація. Слідкувати щоб соціальні мережі та системи підкорення не завалювали нас непотрібною нам роботою, та не крали наш час.

Книга Буркемана — це маніфест проти токсичної ефективності, хибної оцінки своїх сил та життя майбутнім.

Критика

У книзі, зайнята прямолінійна позиція проти ефективності (у США) яка підкреслюється досвідом автора та обраними їм ідеями філософів. Звісно, ефективність не є повним злом. Багато людей, хоч і не залишають особистого сліду та не живуть комфортне життя, але вносять свій внесок у економічне зростання та створення комфортних умов для життя (у США) оточенню.

Є спрощені описи явищ, мало практичних доказів та порад. Не підкреслює позитивні сторони цінностей індивідуалізму: прагнення до розвитку, інновацій та особистої свободи.

Варто згадати гарну метафору на підтримку твердження книги: що просто ставлячи цілі та закриваючи таски ми стаємо схожими на збитковий завод з книги Еліяху Голдратта “Мета. Процес безперервного вдосконалення” ( видавництво “Наш Формат”), де кожен цех працює на повну потужність, але загальний результат — низький. Гонитва за особистою ефективністю, без урахування загальної картини та взаємозв’язків, може призвести до такого ж “перевиробництва” непотрібних дій та “затоварювання” нереалізованими проєктами. Система в цілому працює за швидкістю найповільнішого верстата-елемента, а локальна оптимізація шкодить.

При поверхневому читанні твердження, що майбутнє “не піддається контролю”, можна сприйняти як заклик до пасивності та відмови від планування. Він потім намагається розвинути тезу через розділення на погану та добру прокрастинації. Але хоча й підкреслює звільнюючи потенціал прийняття кінцевості та радості визначеності настання смерті, сама по собі ця ідея може призвести до пригніченості та апатії у деяких людей.

Наприклад, Насім Талеб все ж написав книгу “Антикрихкість” ( видавництво “Наш Формат”), де підкреслює що раз “єдине передбачуване це те, що буде непередбачуване”, то давайте будувати такі системи (протилежні крихкім), які від цього не тільки не будуть не ламатися, а тільки ставати краще.

Головна порада використання свого часу “робити те, що здається важливим” залишає занадто багато місця для інтерпретацій. Зазвичай складно зрозуміти, як відрізнити справді важливе від того, що здається важливим через егоцентризм, травми, маркетинг чи соціальні очікування. Тут ще потрібна добра робота з психологом.

Було б цікаво побачити полеміку між ним і Чіксентмігаї щодо важливості чітких цілей та створення почуття контролю над тим, що відбувається. Автор же бере лише концепцію аутотелічної діяльності, навіть не згадуючи Міхая.

В концепції потоку мати прогресію чітких цілей збалансованих нашими навичками це добре, саме так отримаємо те щастя, яке ми можемо контролювати.

Також не згадуються альтернативи тайм-менеджменту. Починаючи з Toyota японські компанії, використовують такі методи, як “Lean Manufacturing” (Бережливе виробництво) і “Kaizen” (Безперервне покращення). Замість того, щоб “впихнути більше в менше”, роблять акцент на виявленні та усуненні “муда” (яп. 無駄) на всіх етапах виробничого процесу, що в перекладі означає “марність”, “надмірність” або “відходи”.

Копати звідси та до обіду

Коли автор говорить про тайм-менеджмент, мені пригадався цей шматок книги Анатолія Кузнецова про Бабин Яр (це про Сирецький концтабір):

Обитатели «жидовской» землянки отправлялись копать землю в одном месте, насыпали ее на носилки и переносили в другое место. На носилки полагалось накладывать столько, чтоб едва поднять, а немцы молотили палками, вопили, ругались: «Шнель! Шнель! Быстрее!»

Якщо подумати, то комусь вигідно, щоб інші люди жили постійно у стресі, залякані та зайняті і не мали часу на подумати, поставити якісь питання чому тут саме так й як ми можемо це змінити.

Існують системи та механізми, які сприяють підтримці хронічного перенавантаження від роботи. Це результат складної взаємодії економічних, соціальних, політичних факторів.

Deepseek: Після прочитання Буркемана я вимкнув усі сповіщення на телефоні і поїхав у село до діда. Він розповів, як у 60-х їх відряджали на “ударну будову” — копати канали. “Ми думали, будуємо комунізм, а виявилось — копали просто щоб копали”. Мораль: інколи треба не закривати таски, а кинути лопату і піти дивитись, як сідає сонце. Бо воно сідає вже зараз.

Для мене

Прочитавши книгу, я подивися на своє бажання вкладатися в проекти, орієнтовані на далеке майбутнє, на якесь “краще завтра”.

Тепер я розумію та приймаю те, що бажаний результат не гарантований — може так і не бути досягнутий.

Чи буду у такому випадку я стільки часу у це вкладати відкладаючи життя?

🌊 Автор нагадав, що трьох годин зосередженої, “потокової” діяльності на день цілком достатньо для продуктивної роботи. Більше не треба. Можна себе не дрючити, адже я все одно це роблю це при умові що результату не буде.

🌳 Й надалі пам’ятати, що важливо виділяти та захищати кожен день час для задоволення тут і зараз, а також для відпочинку, навчання і просто для того, щоб побути наодинці з собою.

👁️ Практика ведення щоденника “дзен-огляду”: 10-хвилинне споглядання та пригадування завершених справ (те, що вже є) без оцінки їх продуктивності.

⚖️ Тобто кожен день балансую скільки часу я буду жити тут-й-зараз й скільки заради чогось маловірогідного у майбутньому.

Для себе виправив шаблон дня, який я описав у своїй статті про управління справами (англ мова) за допомогою Obsidian — додав окремий розділ «Відпочинок» для справ активного відпочинку та глибокого часу.